"Лісовий та мисливський журнал": Як на Полтавщині зайців та кроликів розводять.

За радянських часів товариства мисливців та рибалок та лісгоспи приділяли величезну увагу розведенню у вольєрних умовах, дослідженню та випуску у природу зайців-русаків. На це виділялися солідні, як на той час, кошти. На жаль, ці часи минули.

Через безліч негативних чинників, у тому числі антропогенних, популяція зайців за останні кілька десятиліть значно скоротилась, а у деяких вітчизняних угіддях зайця не знайдеш і вдень з вогнем. Одна з основних причин цього – несвідоме, а іноді й свідоме знищення вухатого фермерами.

Аби стабілізувати ситуацію, лісівники Лубенського держлісгоспу Полтавщини стали одними з піонерів із розведення у вольєрах та випуску в природу зайця-русака та дикого кролика.

– Я давно хотів зайнятися вольєрним розведенням зайців-русаків. Намагався втілити мрію, працюючи в УТМР. Ми успішно закупляли маточне поголів’я фазанів, зайців, кабанів, ланей, розводили, випускали у навколишнє природне середовище. На жаль, на остаточну реалізацію не вистачило можливостей. Згодом я почав працювати у Лубенському держлісгоспі. Тож за підтримки та сприяння моїх колег, керівництва та обласного управління лісового та мисливського господарства, друзів – мисливців-ентузіастів, мої ідеї отримали друге життя, – розповідає мисливствознавець лісгоспу Володимир Плема. – Почали розводити зайців та диких качок з метою випуску у природу аборигенних видів цих тварин. На жаль, чисельність зайців та крижнів в країні суттєво скоротилась і ситуацію треба терміново виправляти. Вольєрне відтворення – один із працюючих інструментів і це нам доводять наші колеги з ЄС. Додатково працюємо над розведенням альтернативних видів – фазанів та диких кролів. Наш проєкт не комерційний, а виключно природоохоронний – не прибутковий.

У 2014 році збудували наш перший вольєр та запустили туди вухатих. Це було троє маленьких зайченят, які обгоріли під час пожежі сухої трави. Тваринок врятували співробітники державної лісової охорони. Одне зайченя згодом загинуло. А двоє – самочка та самець, вижили. Ми їх із сосок годували. Ці тварини подорослішали та згодом почали приводити потомство.

– Усім відомо, що нині так звані зоозахисники звинувачують у зменшенні кількості диких тварин, у тому числі зайців, лише мисливців, називаючи їх убивцями. Що думаєте про це?

– В наших угіддях, у лісосмугах та полях, щільність зайця-русака може досягати сто голів на тисячу гектарів. Але нині ситуація така, що якщо десь ще мешкає кілька зайців, то це вже щастя. Наші поля щедро поливають отрутохімікатами та гербіцидами. Раніше використовували органіку, нині – хімію. Коли зайці харчуються покропленим збіжжям, травою або лижуть добрива, що зовні схожі на сіль, вони втрачають репродуктивні функції. Це, певно, найстрашніший удар по усьому поголів’ю зайців України.

Люди в усій країні нещадно спалюють лісосмуги, поля, кущі, очерет з весни до пізньої осені. Скільки під час цих палів гине зайців, зокрема молодняка, куріпок, перепілок, качок, інших тварин? В угіддях повно лисиць, бродячих собак, котів. Лише за мисливський сезон минулого року у нас відстріляли близько 50 лисиць. Зараз заєць тікає якнайдалі від отруєних полів. Тікає до людських осель, до сіл, на околиці міст. Там на нього вже чатують лисиці та інші хижаки, які теж йдуть до людини у пошуках легкої поживи. До того ж браконьєри, які вночі їздять полями та знищують з-під фар усе живе. Щороку знімаємо в наших угіддях чимало петель, пасток та інших засобів браконьєрського добування тварин, де ті, зокрема зайці, часто гинуть мученицькою смертю.

Так, легше звинуватити в усіх бідах лише мисливців, але саме мисливці, в першу чергу, зацікавлені, аби у лісі, полі, на озері не було порожньо.

– Де Ви брали зайців для розплідника?

– Поступово у нас з’явились зайці зі всієї Полтавщини. Їх теж рятували наші працівники, мисливці, місцеві мешканці. Когось знайшли на згарищі, врятували з браконьєрської петлі чи капкана, від бродячих собак. Або люди знаходили новонароджених малюків під час прогулянок, сільгоспробіт та забирали додому. Коли «забава» набридла, вони ж не знали, що робити із зайченям далі, як та чим годувати тваринок, віддавали їх нам. Так у нас з’явився фундамент поголів’я. Зайців ми поділили на невеличкі групки-табунки – разом три-чотири самки та самець. Так вони співіснують й у природі.

У лісостеповій зоні зайчиха приводить потомство тричі на рік. Молода народжує двох, трьох зайченят, доросла – може чотири й навіть шість дитинчат за раз. Так само відбувалось і у нашому вольєрі.

– Як Ви доглядаєте зайців? Які технології, методи застосовуєте? Що можете порадити із власного досвіду всім бажаючим зайнятись цією справою?

– Перше правило: догляд тварин має здійснюватися цілодобово й щоденно.

Далі правило номер два. У наших дорослих зайців після «реабілітації» з’являлося перше вольєрне потомство. Разом з тим, зростали маленькі за віком вихованці. Найважче було, коли до вольєра прокрадались щурі, куниці, лисиці, які нищили тварин. Тож довелося зробити міцні стіни, бетонну огорожу та глибокий фундамент, товсту сітку, слідкувати, аби хижаки не робили підкопів. Нині вольєр охороняють єгері та наші службові собаки.

Третє правило. Ми зробили у заячому вольєрі умови, що максимально відповідають природному середовищу. Трава, кущі, навіть невеликі деревця. Аби звірята завжди відчували себе наче у рідному полі чи лісосмузі, а не на голій підлозі та серед голих стін. Це важливо для комфортного існування та виховання тварин.

– Що ще можете порадити?

– Дуже важливе четверте правило. Зайці дуже полохливі. У нас у вольєрі є відеонагляд. На відеозаписах ми спостерігали, що коли уночі до сітки підходила лисиця чи бродячий собака, зайці панічно розсипались у різні боки, відчуваючи загрозу. Мешканці вольєра від такого сполоху можуть травмуватись чи навіть загинути від сильного удару об кущ, зарості, огорожу… Ще більш небезпечні ці травми для зайчих, які очікують на приплід. У тварин може статись викидень або загиблий плід зогниє у тілі матері. Зайчиха від цього може загинути, як і від важких пологів. Тому у період народження та виховання потомства вольєрним зайцям необхідний максимальний спокій.

Далі. Обов’язкове правило номер п’ять. Зайці уразливі до хвороб. Хоча дещо менше, аніж кролі. Найбільш страшна хвороба – це кокцидіоз. Хвороба уражає внутрішні органи. Її викликають мікроорганізми кокцидії. Це справжня пошесть й для домашніх курей та кролів. Потрібен ретельний догляд, зокрема, за участі фахівців ветеринарної медицини. У нас теж працюють ветеринарні лікарі. Щоранку ми із колегами обов’язково дивимось кожного зайця, чи не виглядає він хворобливо, спостерігаємо за поведінкою. Дуже важливо спостерігати за послідом зайців, аби вчасно розпізнати біду. Бо якщо гидувати та не звертати уваги на фекалії тварин, то спалах хвороби може за лічені дні викосити все поголів’я.

– Це ціла наука.

– Дійсно, це наука. Ми вивчаємо її на власному досвіді, помилках та успіхах.

Акцентую увагу на догляді за малечею зайців. Так, вони дуже плодовиті. Це пов’язано з кількістю хижаків, хвороб, інших небезпек, що чатують на новонароджене потомство. Зазвичай, мати-зайчиха робить для потомства гніздо чи кубло у траві, на землі, у ямочці. Там ховає малюків, туди ж прибігає й годувати їх. Зайченята народжуються у шерсті, зрячими, а ще за пару годин вже бігають біля гнізда. Але спробуй їх дожени. (Посміхається)

Зайченята якийсь час не відходять далеко від «родинного дому» і мати-зайчиха шукає діток за запахом та годує їх. Молоко її жирне, корисне й поживне. Вже за 20 діб після народження зайченята покидають «родинний дім» та стають самостійними.

– Які є ще правила догляду за малюками у цей уразливий період?

– Правило шосте. Кожного ранку слід обов’язково оглядати «родинні будиночки» зайців, чи все гаразд із малечею, чи не захворіли, не загинули, чи мама раптом не покинула дітлахів. Було таке, що зайченят із соски вигодовували. Якщо зайчиха народила мертве потомство, це теж сигнал біди. Тоді теж треба терміново починати лікування.

До речі, кожного зайця ми знаємо особисто. Щоранку рахуємо тваринок та ведемо їхній облік. Особливо новонароджених та молодняк.

Лише чітко та неухильно дотримуючись цих правил, ви зможете добитись успіху в надважкій та копіткій справі вольєрного розведення зайців. Тому, на основі нашої багаторічної праці підготували та надрукували методичний посібник із догляду, утримання й розведення вольєрних зайців. Книга користується популярністю серед мисливствознавців, мисливців, фермерів, людей, які хочуть зайнятися розведенням тварин. Вважаю, що це одна з найважливіших, актуальних та корисних науково-практичних книжок в Україні.

– А чим Ви годуєте своїх вихованців?

– Апетит у них гарний. Взимку їдять кору дерев, гілля, кущі. Влітку – траву, зернові, ягоди. Недаремно ми спорудили наш вольєр, де зростає різнотрав’я. Постійно підогодовуємо вухатих сіном, овочами, фруктами, коренеплодами з нашого підсобного господарства. Всі знають, що зайці дуже полюбляють моркву та капусту. Це правда. Загалом, дорослий заєць споживає 200–300 грамів їжі на добу. Обов’язково додавати сіль у раціон.

Заєць – зовсім не боягуз та чудовий плавець

Під час догляду тваринок Володимир Плема із колегами залюбки спостерігають за поведінкою своїх вухатих улюбленців.

– Я спростую казковий стереотип про «зайця-боягуза». Коли ми щоранку оглядаємо вольєр та потомство, то беремо зайченят у руки. То матері-зайчихи інколи з такою люттю кидаються на нас, навіть намагаються вкусити за ногу – захищаючи малечу. Дорослі зайці ще й лапами б’ються, наче досвідчені боксери. Є купа спостережень мисливців, єгерів, натуралістів як заєць дає гідну відсіч лисиці, собаці чи шуляку. Але природа зайця така, що йому все ж таки легше втекти, аніж битися до останнього.

Зайці – вправні плавці. У нас є став, де ще розводимо крижнів. Колись ми тимчасово влітку тримали двох зайців разом із качками. То ці зайці залюбки кидались у воду, легко перепливали чималий став, працюючи активно задніми лапами. Тож, чесно кажучи, не розумію, чому поет-мисливець Некрасов вигадав історію про старого Мазая, який рятував зайців, що не вміли плавати під час повені?

Наші зайці – великі розумахи. Колись я кидав тваринкам сіль до солонців. Один молодий самець лизнув мені руку. Зараз він постійно бігає за мною, намагається полизати руки. Знає, що на шкірі можуть лишитись смачні та поживні краплинки солі.

– А щодо кролів, у чому різниця у догляді за ними? Чи приживаються взагалі ці теплолюбні дикі тварини в українському кліматі?

– Перших диких кролів ми придбали у Львові. Пара розмножилась. Згодом придбали ще. У кролів плодючість більша. Навіть молода крільчиха може привести у приплоді п’ятеро малюків. Доросла досвідчена – й десяток відразу. Дикі кролі, як і зайці, теж приводять малюків тричі за сезон. Буває, що після постійного народження та вигодовування великої кількості потомства самка кроля помирає від виснаження організму.

Самиці кролів народжують дитинчат у норах. Тож ми спеціально готуємо їм такі місця. Або тварини самі їх риють. Кроленята народжуються сліпими та голими. Лише згодом прозрівають. Кроленята та кролі ще більш уразливі до інфекційних хвороб, аніж зайці. Особливо страшні той самий кокцидіоз, максиматоз, а ще геморологічна хвороба кролів. Тож цілодобовий догляд за кролями ще більш копіткий та важкий. Втім, ми навчились доглядати й їх.

Після подорослішання дикі кролі інколи бігають спритніше зайців. Хоча кролів вважають більш південними тваринами, вони легко пристосовуються до нашої дощової осені та сніжної й вітряної зими. Потрібні лише підгодівля, боротьба із хижаками та охорона. Незабаром дикі кролики можуть стати звичайними мешканцями Полтавщини.

Є ще дуже важливий нюанс, як правильно розселяти диких кролів після вольєра у природу. Необхідно випускати самця та самку після парування, коли самка вагітна та готова за лічені дні привести молодняк. Тоді самка відразу шукає безпечне місце у чагарниках, норах, кущах, де краще вивести потомство. Пара лишається на цій території і ніколи її не покине. Так поступово починається ріст популяції.

Таким чином ми вже випускали на волю кролів. Вони прижились у нас успішно, як і зайці. Це обов’язково слід знати всім, хто бажає займатися дикими кроликами.

За шість років копіткої роботи у вольєрі лубенських лісівників щороку народжувались кілька десятків малюків-зайців. Найбільше – близько 50 молодих зайців на рік. Усіх тваринок, які подорослішали, лісівники випустили у природу. Зараз у вольєрах залишилися лише племінні пари зайців та кроликів.

– Ми випускали тваринок до угідь, де є відтворювальні ділянки, де заборонене полювання. Попередньо робили там відстріл лисиць, бродячих собак, котів, сірих ворон. Вже є позитивний результат. Зайці чудово освоїлись, приводять потомство. Поступово їхнє поголів’я зростає. Тож недарма робимо позитивну справу, – з гордістю зазначає Володимир Плема. – До нас звертаються та цікавляться досвідом наші колеги-лісівники з Полтавщини та багатьох областей України, ентузіасти. Тож ми залюбки готові поділитися нашим досвідом та будемо раді плідній співпраці.

ПРЯМА МОВА

Іван ШЕРЕМЕТ, начальник управління мисливського господарства та полювання Держлісагентства:

– Працівники Лубенського держлісгоспу Полтавщини роблять дуже важливу справу. Адже заєць-русак є одним із найважливіших мисливських видів в Україні. Полювання на нього, як і на пернату дичину, найбільше доступне для всіх мисливців. На чисельність згаданого виду впливає не лише наявність хижаків, а й незаконне добування. Саме за чисельністю зайця-русака можна оцінювати ефективність роботи єгерської служби щодо регулювання кількості хижих тварин, боротьби із браконьєрством, виконання біотехнічних заходів. Є нарікання стосовно скорочення чисельності зайця через інтенсивне ведення сільського господарства, застосування широкозахватних знарядь обробки ґрунту та збору врожаю, гербіцидів, пестицидів… А ще – через незаконні спалювання рослинності.

Тому заєць-русак потребує нашої великої уваги та підтримки. Тим й цінний позитивний приклад лубенських лісівників. Багато державних підприємств, приватних господарств хотіли теж зайнятися та неабияк зацікавлені. Але є одна вагома проблема – де взяти у достатній кількості маточне поголів’я для розведення у вольєрах? Втім, сподіваємося, що з часом вона буде вирішена, й розведенням зайця-русака займатимуться ще багато ентузіастів мисливської та природоохоронної справи.

Анатолій МЕЛЬНИК,
“Лісовий і мисливський журнал”